Статева ідентифікація як соціальний феномен

У постнатальному онтогенезі біологічні чинники статевої диференціації доповнюються соціальними. Генітальна зовнішність, детермінуючи акушерську (паспортну) стать новонародженого, задає дорослим певну програму його виховання. Відбувається навчання дитини статевої ролі відповідно до культурних традицій даного суспільства. Сюди входить система стереотипів маскулінності та фемінінності, тобто уявлення про те, якими є або мають бути чоловіки та жінки.

Таке виховання має традиції з того часу, коли люди жили в племенах (в багатьох африканських племенах це збережено й досі) і коли чоловік займав соціально значимішу позицію, ніж жінка. Хлопчика необхідно було готувати до ролі воїна, вождя, жерця, отже, звільнити від будь-яких жіночих впливів і насамперед послабити його ідентифікацію з матір'ю. Це досягалося шляхом ізоляції від батьківського дому: його передавали на виховання до будинків родичів або вождів племені, до «чоловічих будинків», віддавали в навчання.

Правда, якщо вірити давньогрецькій легенді, був період, коли жінки-амазонки не поступалися чоловікам у войовничості; вони навіть випалювали у своїх дочок праві груди, щоб вони не стискали їх руху при стрільбі з лука. Та й період матріархату теж свідчить про те, що боротьба за емансипацію жінок є віянням не лише нашого часу.

Статева соціалізація дівчинки проходила переважно у стінах батьківського будинку, біля матері та була спрямована на набуття нею певних форм поведінки та залучення її до майбутньої ролі дружини та пов'язаних із цим обов'язків.

Звідси вважають, що особистісні та поведінкові відмінності між чоловіками та жінками виникають насамперед як соціальний феномен, який не визначається природними факторами такою ж мірою, як морфологічні та фізіологічні відмінності.

Для такого твердження є деякі підстави. Показано, що з віками та десятиліттями багато уявлень про гендерні ролі змінюються, незважаючи на сталість біологічної природи чоловіків та жінок. Зрушення у свідомості суспільства відбуваються і за більш короткі проміжки часу. Іноді достатньо двох-трьох десятиліть. Тож якщо у 1967 р. 57% американських першокурсників погодилися з тим, що заняття заміжньої жінки краще обмежити будинком і сім'єю, то 1994 р. із цим погодилися лише 25%. У 1938 р. лише одне із п'яти американців схвалював працюючу жінку, а 1993 р. таких жінок схвалювали вже 86%. У 1965 р. частка домашньої роботи чоловіків становила 15%, а через 20 років - вже 33%. Щоправда, ці зрушення у свідомості суспільства помітні не в усіх країнах (у Японії, наприклад, чоловік приділяє домашнім справам у середньому лише 4 години на тиждень, у той час як у Швеції — до 18 години на тиждень), але це ще більше підкреслює. роль соціального фактора у формуванні гендерних відмінностей.